Знаєте, я завжди вважав себе людиною раціональною. Навіть трохи прагматиком. Ведучи PROVSE, я звик оперувати фактами, цифрами, переглядами та новинами. Ми всі тут, у Запоріжжі, за ці роки стали трохи «бетонними». Навчилися не здригатися від кожного вибуху, навчилися розрізняти типи ракет за звуком і просто робити свою справу.
Але війна — це така штука, яка рано чи пізно вибиває в тебе з-під ніг цей самий бетонний фундамент.
Я часто думаю про те, як змінюються люди в ті моменти, коли логіка перестає працювати. Коли ти сидиш у коридорі за правилом «двох стін» або коли десь на фронті хлопці втискаються в землю під щільним артобстрілом. У такі секунди твій атеїзм, твій скептицизм і всі твої «я в це не вірю» розлітаються швидше, ніж вікна від вибухової хвилі.
Кажуть, що в окопах немає атеїстів. І це правда. Але я скажу більше: їх немає і в підвалах Запоріжжя, коли небо стає червоним.
У такі моменти ти починаєш молитися. І це не та молитва, яку ми бачимо в кіно — з чистими руками й спокійним обличчям. Це молитва-крик. Молитва-шпіт. Ти можеш не знати жодного псалма, ти можеш не знати, як правильно хреститися, але ти звертаєшся до Неба. Ти просиш не за себе. Ти просиш за те, щоб «не прилетіло» в сусідню багатоповерхівку, щоб друзі вийшли на зв’язок, щоб дитина не прокинулася від вибуху.
Це дивне відчуття. Ти ніби все життя заперечував існування чогось вищого, а зараз стоїш перед цим «Вищим» абсолютно голий, без жодних масок. І виявляється, що ця розмова з небом — це єдине, що тримає тебе в купі, коли світ навколо руйнується.
Це не слабкість. Навпаки, це наша остання лінія оборони. Молитва атеїста на війні — це найщиріша розмова, яка тільки може бути. Це визнання того, що ми — люди, і нам потрібна надія, яка сильніша за будь-яку зброю.
Я не став релігійним фанатиком і не збираюся вас агітувати йти до церкви. Я просто хочу сказати: якщо ви теж ловили себе на думці, що подумки просите Бога або Всесвіт про порятунок — знайте, ви не самі. Це наша спільна молитва за місто, за близьких і за те, щоб завтра ми знову могли просто жити.
Війна змушує нас вірити. Не тому, що ми слабкі, а тому, що ми хочемо залишитися людьми.
Тримаємося. Молимося — кожен як вміє. І головне — віримо в нашу Перемогу.
Обговорення